СТАРОДАВНІ ЧАСИ. Золота справа належить до найвидатніших професій художнього ремесла. Обробка золота сягає в глибину віків, розвиваючись, зі зрозумілих причин, насамперед у тих місцях, де у великій кількості траплялося чисте золото. Через свою рідкісність, красу, стійкість до впливів природного середовища та легкість обробки золото в усі часи користувалося найбільшим попитом, будучи одночасно мірою будь-якого іншого предмета. Тому часто, на велике нещастя для мистецтва та історії, більша частина виробів із золота переплавлялася і використовувалася для нових цілей.
Найдавніші збережені вироби походять із доісторичних поховань. Це прикраси з тонкого листового золота з простим геометричним карбованим орнаментом. Стародавні народи Азії та стародавні єгиптяни були справжніми майстрами обробки золота. Вони вважали за краще розкатувати його в тонкі пластинки, вирізали з цих пластинок орнамент і прикрашали ним усілякі предмети, і насамперед зброю, посудини, одяг, меблі, навіть цілі стіни. Свідчення цього зберігаються в єгипетських музеях Каїра та Александрії. Цей стиль, названий Земпером стилем золотого листа, панував у доісторичні часи, в епоху Стародавнього Сходу, в грецькій античності, так само як у Мексиці та Перу, позначившись також у характері багатьох середньовічних виробів. Греки швидко опанували методи роботи халдейських та єгипетських майстрів. Їхня продукція була здебільшого карбованою та тисненою. У Греції до цього додалося ще канфарення та гравіювання. Техніка обробки золота досягла тут великої досконалості. Безліч доказів цього ми зустрічаємо в літературі, архітектурі та розписах гробниць. У греків техніку золотої справи перейняли етруски та римляни, причому її розмах і пишнота досягають найвищої точки в кінці республіки та в період імперії (Помпей влаштував бенкет на тисячу персон з використанням сервізу із золота, Нерон наказав збудувати «золотий дім»). Знахідки греко-римської епохи представлені в багатьох музеях. Вироби ранньоготичного періоду значною мірою зазнали впливу Сходу, як, наприклад, кована золота чаша з Вафіо в Афінському музеї або скіфські скарби з царських курганів у Криму (VI—V ст. до н. е.) у зібранні ленінградського Ермітажу. Загальне уявлення про античну золоту справу, стосовно легше формованого срібла, дають Гільдесгаймські скарби, і насамперед столовий сервіз ранньої епохи Августа (I ст. н. е.), скарби з Боскореаля (приблизно того ж періоду, нині в Луврі) або Бернейський скарб з Нормандії (II-III ст. н. е., нині в Паризькій бібліотеці). З гальванопластичними копіями цих знахідок, виготовленими в XIX столітті, сьогодні можна ознайомитися майже в усіх художніх музеях. З розпадом Римської імперії та в епоху переселення народів занепадають усі мистецтва, і насамперед золота справа. Центр ваги переміщується із Заходу на Схід. Візантійська імперія стає найзначнішим художнім центром. Під впливом суто східної пристрасті до розкоші використання золота для різних виробів та облачень зросло. Зі збережених документів відомо, що, наприклад, собор Софії в Константинополі цілком був прикрашений золотом, а в розпорядженні імператорського двору перебувала велика кількість важких золотих посудин. На жаль, турецьке панування знищило всі вироби з благородних металів на території візантійської імперії, вціліли тільки роботи, що опинилися в Європі. У той час як у грецькій та римській продукції переважає пластичний елемент, у Візантії східна любов до кольоровості проявилася у виробах, прикрашених кольоровою емаллю, камінням та філігранню. У Європі після розпаду Римської імперії традиції золотої справи продовжували жити в галльських та германських колоніях, так само як у Фландрії та Англії. Найважливіші збережені твори тієї пори — золотий скарб із Петросси в Румунії, приписуваний готському королю Атанаріху (IV ст., нині в Бухаресті), золотий скарб із Надь-Сент-Міклош (V—VI ст., нині у Віденській скарбниці) та вотивна корона іспанських вестготських королів 631-го та 677 років (Музей Клюні, Париж). Готи та франки запозичили техніки золотої справи зі Сходу. Франкської роботи меч короля Хільдеріха та чаша св. Елігія, єпископа та золотаря меровінгського короля Дагоберта I, пізніше проголошеного покровителем золотарів. Твори часів Карла Великого, що нині знаходяться в Аахені, походять з Італії. Найраніший датований твір німецьких золотарів — чаша Тассіло 780 року в Кремському монастирі. Вона позолочена та прикрашена черню.
СЕРЕДНІ ВІКИ. Культова золота справа.
Новий зліт європейської золотої справи припадає приблизно на 1000 рік, на оттонівський час.
Німеччина.
Центр ваги припадав тут на монастирські майстерні, які в ту пору змагалися одна з одною щодо технічного та художнього рівня літургійних предметів, причому з’являються й імена відповідних художників та цехових старшин. Такою була монастирська майстерня св. Михайла в Гільдесгаймі, яку очолював єпископ Бернвард; він навчався в італійських школах і досконало знав вироби з благородних металів. Оклад євангелія, названого його ім’ям, підкуповує поєднанням філіграні та слонової кістки і є, як і Гільдесгаймський хрест для процесій, шедевром цієї школи.
Інша значна німецька майстерня золотарів знаходилася в Трірі. Її засновником був архієпископ Егберт, і вона прославилася завдяки Егбертовому хресту в Маастрихті, релікварію зі стопою св. Андрія в Трірі та окладу Ехтернахського кодексу. В Аахені в цей час з’явилися хрест Лотара, прикрашений філігранню та античною камеєю, престол у пределлі Оттона III і, передусім, знаменита кафедра Аахенського Октогона. Однією з найзначніших була монастирська майстерня св. Еммерама в Регенсбурзі, з якої походять стулки ковчега в Бамберзі, Базельський антепендіум (нині в Музеї Клюні в Парижі), кришки окладу євангелія абатиси Ути (Мюнхен) і т. д. Ессенська майстерня, з якої вийшов художник Рогер фон Хельмерсгаузен, і майстерня у Фріцларі також сприяли славі німецької золотої справи епохи раннього середньовіччя. Всі ці твори відрізняються чистотою матеріалу, витонченістю роботи, коштовністю ювелірного оздоблення за допомогою каміння та камей. У XII столітті в новоутворених містах на місце монастирських майстерень заступають світські, і передусім у Лотарингії. Тут церковно-візантійська традиція поєднується з місцевим смаком. Чистота антикізуючої до того часу орнаментики стає схематичною, поряд із дорогими матеріалами стали використовувати також мідь та бронзу. Головним засобом прикраси стає емаль, в основному виїмчаста, яка була строкатішою, але й дешевшою, ніж візантійська перегородчаста емаль. Головним центром золотої справи стає Маасталь. З цієї місцевості вийшли кілька видатних золотарів: Рейнер фон Гюї, Годфруа де Клер та ін. Де Клер створив, наприклад, релікварій Олександра в Брюсселі, скриньку Геріберта в Дейці та хрест св. Омера. Ніколаусу фон Вердену належить прикрашений емаллю клостернойбурзький вівтар 1181 року. Чудовим твором того часу є скринька св. Трьох Королів у Кельні. Інші видатні майстри тієї пори — Гуго фон Уаньї, який працював у монастирі Уаньї в Намюрі, та Ейльберт у Кельні, автор переносного вівтаря зі скарбниці Вельфів.
Франція.
Тут досягнення ранньосередньовічної золотої справи концентрувалися в майстерні в Реймсі, де за зразком античних посудин створювалися романські форми, тим часом як у виїмчастій емалі першість мали ліможські майстерні, які прославили рідне місто виготовленням близько 1200 року тумбоподібних релікваріїв та хрестів для процесій. Заслуга Карла IV полягала в тому, що поряд із німецькими та французькими майстернями в XIV столітті висуваються на передній план майстерні й празьких золотарів, які вже в 1324 році отримали цеховий статус. Карл IV — пристрасний любитель золотих та ювелірних виробів — у 1346 році наказав виготовити нову богемську корону. В Аахені він наказав прикрасити корону германських королів і виготовити бюст Карла Великого, шедевр готичної золотої справи. Він наказав виставити на площах Нюрнберга та Праги роботи празьких золотарів разом із мощами і дарував празьким майстрам митру св. Елігія, покровителя та охоронця золотарів. Готика збагатила різні види виробів із благородних металів бюстами-релікваріями, виставковими посудинами-релікваріями та дароносицями. Вони виготовлялися переважно з позолоченого срібла, мали архітектонічні членування, чим досягалося відчуття більшої легкості форми, а їхній ажурний декор прикрашався переважно прозорою емаллю. Особливою тектонічністю відрізняються баштоподібні релікварії (наприклад, релікварій Марії та трибаштовий релікварій в Аахені), як і дароносиці, що виготовлялися для процесій свята Тіла Христового, введеного в 1316 році, та для урочистого виставлення Святих Дарів. Форма потира склалася незалежно від самостійної еволюції мистецтва, оскільки вона визначалася вимогами культу. Потир, спочатку римський кубок, з’явився вже в ранньохристиянській літургії. Він мав спочатку невисоку стійку та широку чашу, всю поверхню потира прикрашали прочеканений або ажурний декор та чернь. Однак у передроманську епоху потир призначався вже тільки для священників, верхня його частина робиться гладкою та меншою за розмірами, стійка ж збільшується. Потім стійка прикрасилася капітеллю, на якій в епоху готики з’явилися оздоблені емаллю виступи для зручного користування посудиною. З літургійних глечиків, які в ранньохристиянський час являли собою великі посудини, в епоху готики утворилося два маленьких г
