Колекція виробів українських майстрів, представлена в зібранні Музею історичних коштовностей України, відображає основні етапи розвитку ювелірного мистецтва в Україні в XVI — XX ст. Ці роботи дійшли до нас крізь століття, щоб розповісти про майстрів-ювелірів, які увічнили себе неперевершеними творіннями. На жаль, імена деяких із них невідомі. Кожен предмет — це втілення епохи, стилю з його своєрідною символікою, яка своїм корінням сягає глибини тисячоліть. Іноді з певним предметом пов’язане ім’я видатної особи або відомої події в історії, сторінки якої поступово відкриваються очам дослідників. Упродовж століть ці предмети неодноразово змінювали власників, поки не потрапили до музею, де стали раритетними експонатами, безмовними свідками свого часу.
Світські предмети ювелірного мистецтва становлять лише невелику частину виробів української ювелірної справи. Більшість творів українських ювелірів — це предмети культу. І це не дивно, адже церква була одним із найбагатших замовників. Крім того, віряни, а серед них і відомі історичні постаті, дарували їй цінні предмети, про що свідчать зроблені на них відповідні написи.
Упродовж XVI — XX ст. в ювелірному мистецтві України розвивалися всі стильові напрями, які домінували в тогочасній Європі. Але під впливом місцевих традицій вони набували нових, оригінальних рис.
У XVI — першій половині XVII ст. визначна роль у розвитку ювелірного мистецтва на території України відводилася Львову, який знаходився на перехресті торгових шляхів між Сходом і Заходом.
Ймовірно, майстри-ювеліри працювали у Львові з часу виникнення міста (1256 р.), але в документах перша згадка про золотих справ майстрів належить до 1384 року. Наприкінці XVI ст. у Львові налічувалося 30 майстрів-ювелірів, які ще не мали свого цеху, а входили разом із ливарниками та художниками до спільного цехового об’єднання. Дата заснування окремого ювелірного цеху — 1600 рік, коли магістрат міста затвердив його статут. Щоб не допускати фальсифікацій золотих і срібних виробів, статут зобов’язував ювелірів ставити на своїх виробах особисті (родові) знаки, так звані гмерки. Проба срібла не могла бути нижчою за одинадцяту. Підтвердженням допустимої проби у відомих європейських центрах було міське клеймо, але на виробах львівських ювелірів воно з’явилося лише в 1678 р. Це було зображення лева у фігурному полі.
Національний склад львівських ювелірів був досить строкатим: українці, поляки, вірмени, євреї. Згадуються приїжджі майстри — угорці, німці, є відомості про французів і шведів. Але згідно зі статутом ремісники інших віросповідань, окрім католицького, до цеху не приймалися. Таким чином, українські, вірменські, єврейські ювеліри автоматично опинялися поза цехом, тобто ставали так званими «партачами». З часом цим «партачам» дозволили виготовляти та продавати золоті й срібні вироби за умови сплати цеху спеціального грошового внеску. У першій половині XVII ст. львівський ювелірний цех налічував 80 осіб.
Асортимент виробів, які виготовляли львівські майстри, був дуже широким: символи влади (булави, перначі), культовий посуд (потири, монстранції, релікварії), численні предмети домашнього вжитку (вази, підноси, ложки), різноманітні доповнення до костюма, а також прикраси. Львівські ювеліри вирізнялися своєрідною манерою оздоблення дорогоцінним і напівдорогоцінним камінням (найчастіше це були бірюза та альмандини) зброї, кінського спорядження. Камінь доставлявся з Близького Сходу. Таке поєднання східних мотивів з елементами західноєвропейського мистецтва було характерною особливістю львівської ювелірної справи.
Враховуючи спад торгівлі через національно-визвольну війну (1648-1654) та нескінченні грабунки з боку Туреччини, Швеції, Кримського ханства, друга половина XVII ст. була несприятливим періодом для львівської ювелірної справи. Однак упродовж наступних століть, як у складі Польщі, так і в складі Австрії, Львів залишався значним центром ювелірного виробництва, вироби якого були добре відомі в Західній Європі.
Як і інші види мистецтва, ювелірне розвивається за своїми канонами. На нього впливають і традиції минулих століть, і нові віяння, і нові джерела натхнення. Так і в українській ювелірній справі на початку її розвитку відчувається тяжіння до давнього коріння — давньоруського мистецтва, впливів західноєвропейських культурних досягнень, прагнення створити щось своє, неповторне, що базувалося б на суто місцевих традиціях. Тому XVI — першу половину XVII ст. можна охарактеризувати як період становлення, творчих пошуків майстрів, у творах яких відчувається і вплив готики, і деякі мотиви ренесансного мистецтва. Ювеліри вдосконалюють свою майстерність, урізноманітнюють технічні прийоми обробки дорогоцінних металів. На цьому етапі переважають техніки лиття, гравіювання, позолоти; ювеліри прикрашають свої вироби вставками дорогоцінного та напівдорогоцінного каменю.
З другої половини XVII ст. починається новий етап в історії ювелірного мистецтва України. Головним економічним центром України стає Київ, який відіграє роль значного осередку української культури. У місті розвиваються різноманітні ремесла, і серед них — ювелірна справа. Крім Києва, предмети з дорогоцінних металів виготовляються також і в інших містах України: Чернігові, Козельці, Ніжині, Новгороді-Сіверському, Стародубі, Ромнах, Глухові, Батурині, Острозі, Кременці, Кременчуці та ін. Це свідчить не лише про зростання культурних традицій, а й про значний попит різних верств тогочасного населення на дорогоцінні предмети.
Перші згадки про київський ювелірний цех належать до 1503 року, тим не менш, вже з другої половини XVII ст. у письмових джерелах відомостей про нього немає. Лише в документах 1794 року ювелірний цех згадується знову як самостійний. Ймовірно, що ювеліри тривалий час входили до складу іконописного цеху. Працювали вони і в Києво-Печерській лаврі, але, як виявилося, найвідповідальніші роботи монастир замовляв ювелірам, які працювали на Подолі. Ранні роботи київських майстрів виявити дуже важко, адже їх часто не підписували. Лише окремі дорогоцінні предмети XVI — XVII ст. мають підписи майстрів — ім’я та прізвище. Рідко можна зустріти підписи ювелірів і на виробах XVIII — XIX ст. У цей час на предметах, виготовлених київськими майстрами, ставилося клеймо з ініціалами майстра (кирилицею або латиною), також міське клеймо з написом «KIOV», проба металу (на срібних виробах найчастіше число «12» за каратною системою). У 80-ті роки XVIII ст. на ювелірних виробах з Києва з’явилося нове клеймо у вигляді мініатюрного герба міста із зображенням архистратига Михаїла з мечем і щитом. На початку XX ст. на київському клеймі з’явився напис «Кіевь».
Дослідники виявили понад 200 імен київських майстрів, представників національної школи ювелірів зі своїми художньо-стилістичними традиціями.
В обробці та декорі дорогоцінних металів київські ювеліри використовували такі традиційні техніки та художні прийоми, як лиття, кування, карбування, гравіювання, позолоту, живописну емаль, чернь, скань.
У XVII ст. у зв’язку з активною забудовою міста, відновленням давніх і будівництвом нових православних храмів відчувається потреба в дорогоцінних предметах, особливо культового призначення. Для потреб київських церков місцеві майстри Іван Равич, Єремія Білецький, Іван Атаназевич, Матвій Нарунович, Федір Левицький та інші виготовляли різні літургійні предмети: ризи до ікон, напрестольні хрести, потири, дарохранительниці, митри, панагії, натільні хрести, прикрашені вставками з дорогоцінного каменю.
Оправи вже надрукованих церковних книжок стали також прикрашатися окладами з дорогоцінних металів, часто інкрустованих дорогоцінним і напівдорогоцінним камінням, живописними емалями. Так, уже в першій половині XVII ст. склалися основні принципи оформлення окладів Євангелій. Дерев’яні дошки обтягувалися оксамитом або покривалися суцільною металевою пластиною. На лицьовій дошці закріплювалися середник і чотири кутники, на зворотній — середник і ніжки, так звані пуклі. Металевими деталями прикрашалися корінець і застібки. Традиційно на окладах Євангелій цього часу середник виконувався у вигляді арки з фігурними колонами та «Розп’яттям з предстоячими». Кутники мали вигляд літери «Г». На них зображені євангелісти з їхніми символами, а також херувими. Поверхня між середником і кутниками заповнена розетками. Краї зовнішніх і нижніх дощок мають вигляд смуг із суцільним зубчастим узором (нагадує хрестоцвіт), запозиченим із давніх західноєвропейських готичних орнаментів. Таким чином, в оформленні окладів Євангелія ще відчувається поєднання різних художніх стилів. В останній чверті XVII ст. таких пам’яток зустрічається вже менше. Вироби вирізняються самобутніми рисами: популярним стає рельєфний рослинний узор, ретельніше виконуються пластичні та графічні зображення.
Найвищий розквіт української ювелірної справи, зокрема київської, припадає на час українського бароко з його новим типом світосприйняття, позначеним життєствердним характером, людяністю.
Бароко в ювелірній справі (кінець XVII-середина XVIII ст.) — це пишний карбований узор із листя аканта, типовий для всього європейського мистецтва цього часу, це квіти та плоди, часто сплетені в гірлянди та букети.
У барочному декорі українські ювеліри використовували також мотиви місцевої флори: квіти волошок, гвоздики, барвінку, плоди малини, шипшини, виноградну лозу з соковитими гронами. Вишуканими карбованими орнаментами відзначаються роботи видатних київських майстрів І. Равича, І. Білецького, М. Наруновича, В. Мощенка, М
